Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

і оплачували регулярно, а що мене найдужче тішило, так це те, що їх не змушували до жодних обов'язків, не гідних вояка. А треба вам знати, що траплялося частенько, коли жовнірами усі діри затикали, наймаючи собі до нікчемних послуг з відома і наказу команди. І не було у Варшаві такого бенкету, аби жовніри в парадових мундирах не подавали тарелі на столи магнатські.

То була велика кривда солдатському гонору, бо замість вітчизні служити, мусили пильнувати панської кухні. Таким робом уже не один полк свій мілітарний хист вичерпав тим, що гостей сальвами зустрічав, і найсмішніше, що то була єдина нагода пороху понюхати.

Бувало, що якийсь генерал, який знає вояцьке ремесло так само, як я гебрайську мову, гостить у себе панство, і з тої нагоди вишикує половину полку на подвір'ї, а коли хоче похвалитися, то з вікна гукає: «Вогонь!»

На щастя, це не стосувалося мого полку, який складався з найкращих та добірних вояків, що мали добру репутацію, бо не ходили обдерті, а в порядних мундирах. Носили мої драгуни червоні кабати,[66] ясно-ґранатові камізельки і штани, плащі з лиштвами,[67] високі чоботи, й червоні конфедератки[68] на голові. У кожного був карабін, палаш, багнет і пара пістолів. Коням теж нічого не бракувало, то були важкі сильні фризи,[69] витривалі в походах.

Отже, кажу без похвальби, хоругва моя була так добре вимуштрувана у вояцькому ремеслі, що я б не посоромився нею навіть перед самим королем Фрідріхом. Два роки простоявши під Варшавою, отримав я наказ марширувати до Львова, оскільки генерал Коритовський, командант того міста, віддавши піхоту свою до Кам'янця, під милий Біг прохав поповнення гарнізону. Далека то була дорога для мене і далека та Україна-Русь, та й для мого ескадрону не надто милим був той наказ, бо всі вже у Варшаві осіли, як вдома, але наказ є наказ, а коли марш, то марш і квит.

На самому початку я уклав маршрут і, як належиться, пустив наперед вістового, виділивши йому два десятки людей з офіцером, аби забезпечували всюди хоругву дахом і фуражем. Скільки ж вони мусили намучитися! Боже, змилуйся! Коли б я так мав командувати цілою армією, то вона б мені, як сніг у жмені, розтопилася по дорозі – бо не раз перед вояками на марші поставала тільки така альтернатива: або стати опришком, або згинути з голоду і холоду! Але, зрештою, я на те все був готовий і до невигод звиклий. А от чого ніколи не сподівався, то якоїсь дивної ворожости і негостинности з боку шляхти. Скільки йдемо, а ще ані одного стебла сіна для коней, ані одного кусня хліба для хоругви дістати не могли. Що до одного всі шляхтичі волають: «їдьте далі, бо маю лібертацію!» А хто має лібертацію, той звільнений від будь-якого обов'язку перед військом. І той має лібертацію, і тамтой має лібертацію, – милий Боже! – а чим драгуна і коня нагодуєш?

Проси, благай, погрожуй, – усе намарно. Скільки мені то коштувало, аби людей моїх від ґвалтів стримати, а собі самому в нерви не впасти, коли тебе брат шляхтич не раз і грубим словом частував. Хоч і платиш, як має бути, а й то не помагає, ні гаманцем, ні добрим словом їх не власкавиш, переночувати не дадуть. А що мусив я собі якось радити, то врешті, не питаючи багато, силою реквізував те, що мені добровільно дати не хотіли. А звідси і вереск, і галас жахливий, та погрози і скарги до військової комісії.

Забереш у шляхтича дві в'язки сіна, а він зараз губу розкатає і на папері страшні ляментації розсипає до гетьмана або до комісії військової, шкоду свою удесятеро збільшуючи.

Ледве ми до Львова дісталися, а вже кільканадцять скарг таких з комісії військової на руки генерала Коритовського було прислано. А я кому мав ся скаржити? Та я на тім марші сім тисяч золотих з власного гамана видав, а скарбниця мені того й досі не повернула.

Отак тяжко в дорозі бідуючи, нарешті за ласкавою поміччю Божою до Львова прибулисьмо, та й так щасливо, що усіх людей і коней у доброму здоров'ї вдалося зберегти. Тривав мені той марш цілих два тижні, а минули ми Мнишів, Козеничі, Сецехів, Гнєвошів, Люблін, Краснистав, Замость, Раву і Жовкву Але заки ми дісталися Львова, притрафився мені в марші випадок, про який мушу тут таки оповісти, бо він не тільки сам по собі був дивним, але і пізніше у Львові мав ще дивніше своє продовження і закінчення.

Коли я з хоругвою своєю до передостанньої стації, тобто до Рави Руської, доїжджав, зустріли нас вістовий з підофіцером, аби ескадрон до міста запровадити і кватири вказати. Якось їм тим разом фортуна сприяла, бо і для людей, і для коней знайшли притулок. Я спитав у вахмістра:

– А де мене і панів офіцерів поселиш?

А він мені на те:

– «Під чотирма вітрами», пане ротмістре!

«Файна мені кватира, – помислив я собі, – знаю її добре; не раз і не два в моєму вояцькому житті туди заїжджав».

Підофіцер, помітивши, що я усміхаюся, каже далі:

– То, пане ротмістре, корчма в тій місцевості. Найпорядніший дах у цілій Раві. Власне, там я панам офіцерам кватиру напитав.

Рушилисьмо тоді з офіцерами і з одною чотою до корчми «Під чотирма вітрами». Коли під'їхали під браму, побачив я коло неї якогось молодого чоловіка, котрий стежив за нами поглядом. Я переконався в житті, що бувають люди, які своєю поставою і виглядом роблять досить дивне враження, у душу і пам'ять втискаючись на довго, а часом і назавше. До таких людей належав і той незнайомець, від якого неможливо було відвести очей. Вбраний був як чужинець: у шовкових панчохах і фраку, але зовсім чорному і без бортів та найменшого гафту, що на ті часи рідкістю було, бо мода тоді любувалася у барвистих і узорних шовках. На голові не мав перуки, ані пудри за модним звичаєм, але чорне волосся було коротко підстрижене і накрите чорним капелюхом без галуна,[70] тільки з малою китичкою з червоних когутячих пір'їнок. При боці мав довгу шпагу в чорних піхвах зі сталевим руків'ям, але без золотистої перев'язі чи хоч би найменшої оздоби. Чорний довгий плащ вкривав йому рамена. На чоловікові геть не було ясної барви, опріч білих брижів і жабо з предивних коронок, і нічого світлого, крім одної великої шпильки з великим діамантом, котра пишним